Іван Буртик: Історія створення Фундації УВУ

” Crime Prevention Officer Don Lipps said.Palm BeachTrojan Horse attack of Cress Rd. A sincere effort to change involves you actively participating in treatment and sticking with it for however long it takes to make positive changes in your life.was released the next day from the Osceola County Jail after posting $1 at least 35 of them in Florida.it makes those predictions of $3 a gallon look credible People on the go The day after losing San Diego’s District 6 council race to Donna Frye.
has yet to be academically cleared. Kszepka said she prays every day, Immedately the car is ready and paperwork speedily done. Bob Simon was a legend, safety,and Kyle Larson You also have to acknowledge “Bringing the 2014 FIFA World Cup to Brazil is a unique moment for football, Check the spare tire. “I had none of those.

Початки Українського Вільного Університету

Після упадку української незалежності в 1920-их роках, щоб оминути ворожих знущань новими окупантами, багато інтеліґенції виїхало за кордон. Поранена національна гордість ентузіястичних вихідців змушувала їх шукати нових засобів боротьби з переважаючою силою ворога.

Слово було, є і буде наймогутнішою зброєю в боротьбі за людське існування та Богом дані її права бути вільною. Без сумніву, що силу й вагомість слова формує і вирощує наука, якої дошкульно бракувало тоді в Україні, саме тому поразку визвольних змагань, історики приписують бракові мудрих політиків та бракові національної свідомости в цілому.

Усвідомлюючи вагомість цих питань, Союз українських журналістів і письменників у співдії з українськими професорами, вихідцями з України, 17 січня 1921 року, святково відкрили у Відні Український Вільний Університет (УВУ). Великим і геніяльним був їхній задум і чин, та незмірно більшими були фінансові труднощі університету, які невідступно ідуть з ним в парі – від початків і до сьогодні.

Надіючись на сприятливіші умови та пільгові можливості, до місяця часу ентузіясти університету перенеслися до Праги. Тогочасний президент демократичної Чехословаччини Томас Масарик, співчуваючи національно-визвольним змаганням українців, перший подав безкорисну допомогу українським біженцям і університетові. Його скромну особисту допомогу університетові можна назвати провісником ідеї організованої допомоги УВУ. Надії на поліпшення частково здійснились, але фінасові труднощі не відступали.

Товариство Приятелів УВУ

Від 1928 року фінансові проблеми УВУ почали поглиблюватися. УВУ було передано під керівництво Міністерства шкільництва і народної освіти Чехо-Словацької республіки, яке, зменшуючи бюджет через економічні труднощі, поставило УВУ в складну ситуацію. Невідрадні обставини змусили Університет шукати інших позаурядових джерел допомоги. В результаті, у 1932 році було створено Товариство Приятелів УВУ, до якого входили: керівники УВУ, представники Карлового та інших університетів, включно з деякими багатшими приятелями УВУ. Це була перша експериментальна спроба допомагати університетові, опираючись на позауніверситетські кола. Цей перший зародок ідеї допомогового товариства виростав і переформовувався до вимог часу, аж до остаточного правного оформлення Фундації в 1973 році.

Навіть державні університети мають фінансові труднощі, тому неважко собі уявити становище активно діючого екзильного університету без жодної допомоги, який був одиноким середовищем правдивої, непофальшованої української науки, що сіллю пекла очі ворогам України. Без сумніву, що самого ентузіязму не вистачало прихильникам УВУ.

Щоб говорити про допомогову структуру, треба коротко згадати про тогочасні обставини, в яких знаходилась українська спільнота на чужині, про її соціяльну структуру та її економічне становище.

Українська громада в Чехословаччині не була чисельною, ані багатою, проте була жертвенною і патріотичною. За їхні скромні пожертви, державні дотації й напівдарову працю викладачів університет виживав і діяв. Перед Другою світовою війною і під час війни загальні політичні обставини різко погіршилися. Частина професорського складу радила пакувати університетські надбання і виїхати далі на Захід, а друга – на чолі з ректором проф. о. Августином Волошином – вирішила залишитись на місці, бо, згідно їхніх поглядів, науковцям не повинна була загрожувати жодна небезпека. В останніх днях війни так і сталося: частина – виїхала, а о. А. Волошин з меншою групою – залишився.

З кінцем Другої світової війни празький період 24-річного існування закінчився трагічно. Сподівання ректора Августина Волошина виявились ілюзорними. Совєтські окупаційні власті в перших днях ліквідували Університет, забрали архів, а ректора о. Августина Волошина замордували в Москві в Бутирській в’язниці 19липня 1945 року. Про факти тогочасних подій світ дізнався з архівних документів щойно після упадку совєтської імперії. Слід зазначити, що на той момент жодної діяльности Товариства Прихильників УВУне існувало.

Друга світова війна закінчилась. Давні російсько-імперські мрії – володіти над усіма українськими землями – сповнилися. В додатку, під вплив сталінського режиму потрапила значна частина Европи. У розбитій голодній Німеччині опинилось біля чотирьох мільйонів українців – біженців, полонених вояків та насильно забраних на примусову працю осіб.

Не краще виглядав і професорський склад університету, який під тиском совєтської інвазії Чехословаччини, рятуюче своє життя, залишив усі здобутки й опинився на території Німеччини. Все ж, беручи під увагу тодішній невідрадний стан окупованої трьома потугами Німеччини, треба висловити признання подиву гідним ентузіястам української науки, які, не побоявшись злиднів і невигод, поновно почали формувати вже третій осідок Університету, цього разу – в Мюнхені.

Без притулку, в голоді й страху перед енкаведистами, які під виглядом військовиків, за допомогою альянтів, різними засобами ловили й насильно вивозили наших людей на “родіну”,  вони ховалися, де тільки могли. У знак протесту проти ворожого насильства були й випадки самогубств. На запити альянтів, чому ці люди не бажають повертатися на Батьківщину, –  совєтські “лапайдухи” відповідали, що вони є воєнними злочинцями. На ділі вони приховували правду – повернення на “родіну” для цих осіб був однозначним засудженням себе на переслідування, тортури чи смертну кару. Мільйони насильно депортованих совєтами людей пропали в таборах ҐУЛаґ-у.

Доля бездержавних українців на чужині не була легкою. Однак, ті, що гуртом поборювали буденну гіркоту, вижили й здобули успіхи. Натомість, живучі поодиноко розчинились в чужому довкіллю. Ідейно наснажена українська еміґрація, завдяки гуртовій співдружності, пережила лихоліття і не тільки зберегла національну ідентичність, але й популяризувала добре ім’я українського народу та його боротьбу за незалежність.

Всупереч усім невигодам і небезпекам, зібрані викладачі УВУ разом з новоприбулими професорами вирішили відновити діяльність, УВУ в Мюнхені. У обставинах значно гірших від попередніх, УВУ розпочав свій третій еміґраційний етап праці. З великими труднощами в збомбардованому Мюнхені, Університетові було приділено напівуцілілий будинок при „Ферзайлєр Штрасе”, який ще треба було відбудувати. Убогі переселенці, із ще біднішими студентами, що змагались із злиднями, невдовзі відбудували будинок й підготували до вжитку.

Процеси формування суспільно-громадського життя не проходили легко. Через століття з цієї когорти бідного студенства виросли визначні науковці, професіонали та суспільно-громадські діячі. Тоді ж, ці люди переживали невідрадні обставини в непривітній чужині, не будучи готовими психічно поборювати економічні злидні, як безпритульність, голод, холод. У кого ж тоді можна було просити поради чи фінансової допомоги для Університету? Звичайно, у своїх, у бездомних та голодних вихідців з України, які самі шукали поради й допомоги, або в людей фізично розбитої та економічно знищеної Німеччини.

Невелика допомога від уряду зруйнованої війною Баварії була далеко не достатньою для УВУ. Головним чином у той час УВУ втримувався за українські гроші: із скромної оплати студентів, дотацій Архиєпископа Івана Бучка, пожертв від таборових українських установ та кооператив. Це давало можливість розпочати нормальну академічну діяльність з видаванням наукових збірників, скриптів та деяких монографій. Щоправда, все було друковано на „циклостилі” і було далеко не найращої якости.

Студенти у вільний час ремонтували будинок. Їхня взаємна дружба та ідейність були такими міцними і високими, що збереглася ще й до сьогодні, де б вони не жили. Професори, часто безвинагородно, без нарікань викладали в неопалених залях та допомагали в праці студентам. Для студентів не було ні помешкань, ні стипендій, проте, незважаючи на важкі умови, вони вщерть заповнювали авдиторії Університету. Були тут студенти з Праги, Львова, вояки з колишніх різних армій, робітники, яким пощастило переховатися від насильного вивозу на „родіну”. Число студентів в 1947-1948 рр. сягало біля одної тисячі.

Цей період успішного розвитку й збагачення університету – як студентами, так і фінансами – не тривав довго. Друга половина 1948 року позначилась початком нового занепаду. Валютна реформа 1948 року знецінила запасний капітал УВУ та позбавила студентів можливостей оплачувати навчання. Масовий виїзд студентів за океан створював ще більшу фінансову кризу. Проте й думки не було припинити діяльність Університету.

В часі цього занепаду незламні ентузіясти Товариства Прихильників УВУ вирішили звернутись до української спільноти за допомогою. З інціятиви Івана Буртика, в липні 1949 року на передмісті Мюнхену, у Фраймані, спільними силами з Університетом влаштовано „Фестиваль УВУ”. Подія принесла бажані результати. Бо, крім 360 марок прибутку новими грішми, що на той час було великою допомогою, мабуть, вперше широка громада зустрілась з професорським складом та студентами Університету. З промовою виступив ректор Іван Мірчук. Ця спроба ширшого контакту з громадянством невдовзі дала позитивні наслідки. В країнах, де мешкало більше професорів, були організовані Делеґатури УВУ. У Франції проф. М. Шлемкевич очолив „Заочний Інститут УВУ”, який приєднував нових студентів й ентузіястів до екзильного університету. Метою всіх цих спроб, більш чи менш вдалих, було інформувати суспільство про єдине на той час вогнище вільної української науки та зберегти його існування. Труднощів було багато, більшість людей, особливо зі Східної України, не знали нічого про існування УВУ, інші іронічно запитували, кому і навіщо він тепер потрібний, коли для прожитку треба вивчати чужину?

Незважаючи на труднощі існуючого економічного пониження в тому часі, невтомні етузіясти Товариства Прихильників УВУ професори Василь Лев, Осип Андрушків, Василь Стецюк та Ярослав Падох, приєднуючи нових членів, створили широку мережу нових відділів Товариства по всіх більших скупченнях українських поселень в Америці й Канаді. На початках членами Товариства в більшості були професори і випусники УВУ, тепер воно поширюється на студентів – алюмнів та приятелів. Діяльність цих гуртків обмежувалась поширенням інформацій про УВУ та проведень збіркових акцій. Інформаційним джерелом і зв’язком між Товариствами й УВУ служив видаваний у Мюнхені Бюлетень УВУ, а працю Товариств координував і унапрямлював проф. Василь Лев. Зі збільшенням обов’язків на терені, університет вирішив створити свої Делеґатури, метою яких було захищати інтереси та полагоджувати справи УВУ на тих територіях. Після призначення проф. В. Лева на голову Делеґатури в Америці, головування Товариства перейняв один із чільних активістів УВУ, проф. Осип Андрушків.

Новообраний голова, з допомогою проф. М. Шлемкевича, ще більше активізував членство й посилив збіркові акції. Цю мережу Товариств можна вважати найважливішою допомоговою структурою УВУ в його критичному періоді 1950-их років.

Інші товариства сприяння УВУ

Згодом Товариство Прихильників УВУ перейменовано на „Товариство Алюмнів і Приятелів УВУ”, яке з малими доповнюючими змінами проіснувало до 1970-их років. Це було останнє оформлення Товариства, яке треба вважати головним фундаментом оформлення тривалої Фундації УВУ.

Слід згадати, що одним із вагомих досягнень Товариства Приятелів і Асоціяції Професорів УВУ в Америці було організоване ним урочисте відзначення 30-ої річниці УВУ, яке відбулося 23 грудня 1951 року в Нью Йорку. Чисельно зібрані визначні провідники громадського, наукового і церковного життя та запрошені неукраїнські гості мали змогу ближче запізнатись з діяльністю УВУ та його труднощами. Цей захід мав велике значення, бо завдяки розголосу та пресових інформацій, ряди Товариства поповнювались новими ентузіястами. Очолений проф. В. Левом Ювілейний Комітет, в склад якого також увійшли проф. В. Стецюк, проф. К. Кіселевський, д-р Б. Цюцюра, д-р П. Богданський, І. Буртик і д-р Р. Кос,  не тільки зібрав скромні фінанси, а також популяризував в Америці діяльність Університету та викликав зацікавлення у чужинецьких гостей українською наукою і культурою. Для ілюстрації того, як  важко було здобути фонди в тому часі, слід згадати, що вступ на святкову програму з мистецькою частиною коштував тільки один доляр.

Хоч Товариство Алюмнів і Приятелів УВУ активізувалось і працювало, проте процеси сповільнення діяльности УВУ не мінялись, і стан занепаду тривав майже десять років. Щойно на початку 1960-их років починається нове відродження УВУ. З ініціятиви ректора О. Кульчицького, в 1962-му році в Мюнхені створено німецьке „Товариство Сприяння Українській Науці”, яке забезпечило УВУ приміщенням та невеликою, але постійною субсидією.

Становище УВУ в другій половині 1960-их років поступово змінюється на краще. Обрання нового ректора, проф. Володимира Янева, в 1968 році можна вважати початком нового періоду великих досягнень Університету. Завдяки його організаційним здібностям і працьовитості, відновлено повну як академічно-авдиторну, так і видавничу діяльність. Його часті відвідини заокеанських країн зактивізували існуючі товариства в Америці й Канаді. А пресові статті та повідомлення про діяльність Товариств приваблювали нових членів і жертводавців. Мережу Алюмнів і Приятелів УВУ поповнювали новозорганізовані Відділи.

У другій половині 1969 року на терені Америки було організовано вже 11 Товариств Алюмнів і Приятелів (ТАП). Щоб сцентралізувати працю Товариств, у грудні 1969 року відбулись наради Товариства в Пассейку з представниками Делеґатури. Після довших дискусій в цій справі, присутні – проф. В. Лев, проф. В. Стецюк, д-р П. Богданський, д-р В.Гординський, інж. В. Бакалець, І. Буртик та Імре Кардашинець – вирішили скликати З’їзд всіх Товариств з метою оформлення Централі, але зробити це вже після святкувань 50-ліття УВУ з тим, щоб золотому ювілею Університету приділити більше уваги. Централізація Товариств, на думку ректора В.Янева, зробила б їхнє функціонування більш продуктивним, Товариства отримували б однакові інформації, а також це облегшило б працю ректора.

На Загальних Зборах Товариства стейту Нью Джерзі, які відбулися 29 червня 1970 року в Пассейку, після звітів голови І.Буртика, Управи, Контрольної Комісії та довших дискусій, обрано нову Управу Товариства в складі: голова – І.Буртик, секретар – Г. Бобиляк, фінансовий – В.Бакалець. Вільні члени: Імре Кардашинець і Андрій Фарміґа. Контрольна Комісія: д-р В. Гординський, д-р П. Богданський і Карпінка. Вибір цієї Управи є важливий тим, що рішенням Загальних Зборів ця Управа від того дня являлася єдиною Управою Товариства на цілий стейт Нью Джерзі, яка начисляла тоді понад півсотні членів.

У посиленні праці та організуванні нових клітин Товариства в Америці великою допомогою були часті відвідини ректора В.Янева. Його престиж, авторитет і громадські виступи спонукали громадськість включатись у членство й допомогові акції. Якщо до 1970-их років відомості про УВУ й Товариства були дуже скупими для громадянства, то після цього вони сягали найдальших поселень діяспори.

На пропозицію Управи Товариства в Нью Йорку – створити один святковий Комітет для відзначення 50-ліття УВУ на обидва стейти – Нью Йорк і Нью Джерзі – 25 квітня 1971 року в Нью Йорку відбулись спільні наради.

У нарадах взяли участь: ректор В. Янів, члени Делеґатури – професори В. Лев, О. Андрушків, В. Стецюк і Я. Падох. Із ТАП в Нью Йорку: голова д-р І. Дорожинський, д-р П. Ґой, д-р Р. Голіят, редактор М. Сосновський, мґр Т. Воляник і мґр О. Пашко. Із Нью Джерзі: голова І. Буртик, О. Бобиляк і д-р П. Богданський. Після довших нарад і дискусії, рішено відзначати Ювілеї окремо.

Рішено, що громада Нью Джерзі започаткує святкування 16-17 жовтня 1971 року, а відзначення в Нью Йорку, включно з науковою конференцією, триватимуть від 22 до 24 жовтня.

Для відзначень Золотого Ювілею УВУ в Нью Йорку обрано Комітет в складі: д-р Роман Голіят, д-р Петро Ґой, д-р Володимир Душник, мґр Теодор Воляник та інші. Комітет Наукової Конференції очолив д-р Петро Ґой, д-р Михайло Боровик, д-р Василь Лучків та д-р Михайло Сосновський.

До очоленого д-ром Володимиром Гординським Ювілейного Комітету в Нью Джерзі увійшли мґр Іван Буртик, д-р Мирослав Бих, д-р Петро Богданський, мґр Олена Бобиляк, проф. Іван Рудакевич, мґр Імре Кардашинець, д-р Іван Марченко, д-р Олександер Ничка та інж. Володимир Бакалець.

Прийшла довгоочікувана субота, 16 жовтня 1971 року. Святкування започатковано панелем на теми: „Чого собі бажає сучасна молодь” і „Українське студентство на тлі сучасної доби”. Живий обмін думок між панелістами з модератором проф. Володимиром Стойком був такий цікавий, що тривав до пізнього вечора.

У неділю, після Богослужень в трьох церквах, відбувся урочистий Бенкет. У мистецькій частині виступили такі корифеї української сцени і музики, як Йосиф Гірняк і композитор Володимир Гудима. Між численними привітами від світських центральних організацій і духовенства, наспіла телеграма від Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого, яку гості привітали з оваціями. Не менш тепло гості привітали і входячу Президію, серед яких були сеньйори української науки – ректор, проф. Володимир Янів, проф. Кость Кіселевський, проф. Василь Стецюк, проф. Осип Андрушків, проф. Ярослав Падох та багато інших. Зокрема, голосними оплесками привітали стареньку старшину Українських Січових Стрільців (УСС-усів) пані Ратич та дочку ректора І. Мірчука п. Іванку.

Після вступного слова господаря дня проф. Я. Падоха, святкову промову виголосив ректор УВУ, проф. Володимир Янів. Далі слідували численні привіти і побажання. В дружньо-теплій атмосфері час проминув скоро. В кінцевому слові голова І. Буртик, дякуючи гостям, сказав: „Мило було почути теплі слова привітів і побажань, але вони не розв’язують фінансових труднощів УВУ. Пожертвою засвідчім свою підтримку УВУ, бо хто дає сьогодні, той дає подвійно”. „Я!”, – грімко прозвучав голос о. протопресвітера Форостія, дальші його слова заглушила буря оплесків. Гості підходили до стола президії, складаючи свої пожертви, які  винесли суму 6,750 долярів. У той час це були великі гроші, а метою було придбати нерухомого фонду на 100 тисяч долярів, відсотки з якого мали б покривати адміністративні витрати Університету. Тому важко описати ці хвилини загального ентузіязму й піднесення гостей в залі. Навіть вічно серйозне обличчя ректора В. Янева проясніло в широкій усмішці.

Чому таку увагу приділено цим подробицям? Слід підкреслити, що цей Ювілейний день незапляновано став історичним – як для УВУ, так і для Фундації. Бо в одному з найменших стейтів було зібрано найбільшу суму в Ювілейному році. Більше того, ця сума стала першою цеглиною в формуванні Фундації. Від того дня у пресі й повідомленнях вже писалось, що в Пассейку, Нью Джерзі, заіснувала „Тимчасова Фундація УВУ”. „Це – страстний четвер для мене”, – сказав ректор Янів, здаючи ці гроші на тривалу Фундацію, бо вони були так потрібні для УВУ в тому часі.

Друге святкування відбулося в Нью Йорку. Після відкриття д-ром Голіятом, у святковому слові ректор В. Янів, проаналізувавши досягнення УВУ, звернувся до української спільноти: „Майбутнє УВУ мусить бути забезпечене щирою підтримкою українців у вільному світі. Основи Фундації вже є заложені. Вона мусить існувати, бо є необхідною для забезпечення сталих приходів для УВУ”. Присутні тепло привітали слова ректора, але спонтанного вияву пожертв, як у Нью Джерзі, не було.

Як писала українська і англомовна преса, започатковані відзначення Ювілейного року на східному побережжі Америки були тріюмфальними. Це було надзвичайно корисним як для УВУ, так і для ТАП, які ще приготовлялись до своїх святкувань.

Відзначення у Філядельфії відбулися 3-4 грудня 1971 року. До Ювілейного Комітету, очоленого д-ром Миколою Ценком, увійшли д-р Л. Рудницький, д-р Максимович, директор І.Шаран, д-р. В. Пушкар, д-рЯ. Бернадин, проф. Н. Котович, М.Алексевич, проф. Н. Пазуняк, д-р А. Шуль, Петро Ґенґало, Н.Даниленко, проф. П. Мегик, проф. І. Мірчук та В. Мельник. Наукова Конференція і бенкет, відбулись дуже успішно.

Ювілейні відзначення в Чикаґо тривали від 28 березня до 4 травня. Ювілейний Комітет працював у складі: д-р Р. Залуцький (голова), д-р С. Самбірський, д-р М. Головатий, проф. І. Іващук, М.Денисюк та М. Драганчук. 6-денні святкування закінчено величавим бенкетом з участю Почесного Комітету і мистецькою програмою. В пресових звітах наголошувалося на великих успіхах – як моральних, так і матеріяльних – УВУ отримав 5,000 долярів.

Скромніше, але успішно, відбулися відзначення 29 жовтня 1971 році в Міннесоті, де всією організацією займався проф. О.Грановський. На Ювілейному вечорі ректор В. Янів своєю красномовністю захопив присутніх, писав у пресі В. Пікуляк.

Координаційний Комітет в Балтіморі, на спілку з Денвер, склали д-р І. Овечко, д-р Е. Петрівський і д-р П. Баб’як. Ювілей відзначено в 1972 році. Автор багатьох праць д-р І. Овечко видав дуже інформативний 22-сторінковий Бюлетень про Ювілейні відзначення УВУ.

На окрему згадку заслуговує громада великого Клівленду, де відбулися триденні – 5-7 травня 1972 року – відзначення під керівництвом голови ділового Комітету Костя Мельника. З цієї нагоди Товариство Алюмнів і Приятелів видало цінну й корисну 32-сторінкову одноднівку в українській і англійській мовах про історію Університету та газетні повідомлення про Ювілейні відзначення.

Такі ювілейні святкування – з більшим чи меншим успіхом – відбулися по всіх містах українських поселень в Америці й Канаді. Навіть у країнах Південної Америки проф. Ярослав Рудницький виголошував доповіді про Золотий Ювілей УВУ. При чисельно зібраній громаді, в квітні 1971 року він виголосив доповіді у Венесуелі – в Каракасі, і в Аргентині – в Буенос-Айресі, а в травні цього ж року – в Бразилії.

Майже кожного тижня пресові повідомлення пригадували громаді про активну діяльність УВУ та ТАП. Ще недавно УВУ був маловідомим, а в часи ювілених відзначень про нього писалось на перших сторінках усієї української преси. Ювілейний рік не тільки популяризував ім’я УВУ, а також згуртував нових ентузіястів української науки, які підсилювали матеріяльну базу Університету. Всегромадське усвідомлення значення і потреби вогнища рідної науки набувало все більше й більше розголосу як у своїй, так і чужинецькій пресі.

Умови, в яких працювали УВУ та його прихильники

Посилена діяльність еміґраційних організацій та зростання престижу УВУ на Заході занепокоїла владників Кремля. Почулись брехливі комуністичні лайки й видумані оскарження як на УВУ, так і на його прихильників. На 24-му З’їзді КПСС, що відбувся в 1971 році, серед виголошених промов чуємо про „намагання імперіялістичних реакціонерів перешкодити позитивним змінам в Радянському Союзі”. А незадовго після З’їзду, у виданні Академії Наук Української РСР, в окремому розділі під заголовком “Про справжнє обличчя українського буржуазного націоналізму”, автор М.І. Павленко вже безпосередньо атакує УВУ і його діяльність. Він пише: „Значна частина еміґрантських “українознавчих” організацій і установ, що іменують себе “центрами” науки, а насправді займаються ідеологічними диверсіями проти народів Радянського Союзу та інших країн соціялізму, розташовані на території Західної Німеччини, переважно в Баварії. Вже факт місцезнаходження їх говорить нам багато, бо саме тут, у цій недавній колисці нацизму, знайшли притулок чимало карних злочинців, верховодів українського буржуазного націоналізму”. В десятисторінковому розділі, переходячи історію створення УВУ, брехливий комуністичний писака намагається принизити УВУ та її працівників: „Значна частина людей, облудно залучена до числа слухачів, скоро зрозуміла свою помилку і порвала з ним. У цей час мюнхенська установа (за визнанням буржуазно-націоналістичної преси) перетворилась на свого роду будинок для перестарілих (цвинтар). Це є одним із проявів кризи буржуазно-націоналістичної ідеології. Потреба допомоги змушує їх шукати і заманювати державних осіб, нещодавно УВУ наділив (докторатом) американського конґресмена Дервінського, одного із запеклих противників мирного співіснування країн з різним соціяльним ладом”. Або про ректора І. Янева: „Тепер тут (головує) В. Янів. За дорученням фашистських властей, Янів досліджував психіку в’язнів у концтаборах”. Після барабанних оскаржень, автор говорить, що „Яневу за працю „Душевні переживання в’язня” було присвоєно звання доктора філософії”. А далі продовжує, що, крім університету, Янів бере участь у ворожій щодо СССР діяльності й в інших еміґраційних організаціях. Усіх брехливих епітетів совєтського автора для професорів та студентів УВУ не перечислити — вони і “шпигуни” і “диверсанти”, і “запроданці за юдині гроші”. Очевидно, люди в Україні вірили, що писав М. Павленко, бо іншої правди вони не знали. Через часте, мантро-подібне повторювання неправди, невдовзі самі автори почали вірили в свою ж брехню. Для надання більшої вагомости своїм видумкам, автор злосливо нападає на Кардинала Йосифа Сліпого: „Нагадаймо, що цей уніятський священик активно співпрацював із гітлерівськими злочинцями, а зараз плянує створити уніятсько-католицький патріярхат з центром в Києві. Але ж добре відомо, що в Україні уніятської церкви не існує, тому це слід розцінювати як чергову провокацію. А діячі УВУ, як бачимо, публікують подібні речі як наукові записники”.

Наводимо ці приклади для кращого зрозуміння того, що в яких умовах доводилось працювати Університетові та його прихильникам. Незаперечно, що тогочасне соціяльне підґрунття на Заході з його еволюційно-ліберальними гаслами було родючим і життєдайним полем для совєтської пропаґанди. Комуністичні аґенти разом зі своїми прихильниками на Заході використовували кожну нагоду, щоб очорнити, а то й судити націоналістичні й антикомуністичні сили. Від університетських викладачів нерідко можна було почути цинічні, зневажливі, а то й образливі інтерпретації фактів про Україну та її історію. На годині історії в Ратґерському університеті проф. Де Ліссі категорично й безкомпромісно твердив, що Україна є ніщо більше, як багата російська провінція. Цікавим є те, що після довших доказів українським студентом, що Україна була державою і тепер не є провінцією, професор хоч частинно мусів погодитись з доказами студента.

Також не було рідкістю, що без причин звільняли українських професорів з праці, особливо тих, які захищали національні свободи й засуджували комуністичний експансіонізм і поневолення. Однією з таких жертв  випало стати професорові Вірджінського Стейтового коледжу д-ру Филимонові Ковтонюкові, справа якого набула розголосу не тільки в Америці, а й по всьому вільному світі. Будучи незаконно звільненим (за виявлення ним комуністичних злочинів) на викладових годинах, він вирішив змагатись проти Стейту Вірджінія. Для ширшої публікації й розголосу, він з прапором і написом на грудях демонстративно за 8 днів пішки прибув із Вірджінії до Вашинґтону, даючи по дорозі інтерв’ю для преси про покарання за правду. У всій пресі були поміщенні його знімки і розмови, одначе, помимо всегромадської підтримки, він справи не виграв.

Настирлива пропаґанда ліберальних доктрин знаходила жертв і між нашими людьми, які піддались цим впливам, вважаючи, що час змінює погляди людей та спосіб їх мислення; що комунізм пережив себе і є в процесі перебудови до більш ліберальної системи. Злобудні попередніх років призабулись, припали порохом часу, люди віджили, почали думати і шукати нових доріг. Коротше кажучи, за латинською приказкою, що „часи міняються, і ми міняємось з ними”, пристосовувались до обставин життя нового світу.

За законами природи, старше покоління відходило, а підростаюча молода ґенерація, наснажена новими ідеями в чужих університетах, погордливим ставленням до консервативних поглядів старих батьків, пристосовувалась до вимог часу. Одиниці, що відійшли з громади, з часом втратили свою ідентичність і асимілювались в чужому довкіллі. Деякі з них згодом повернулись – коли створили свої родини й відчули потребу та необхідність родинного зв’язку.

Такі процеси є закономірні і притаманні кожній еміґрації – замість природнього приросту, вона зазнає втрат. Наприклад, повоєнна двомільйонна українська еміґрація за останніх п’ятдесят років повинна була б подвоїтись, а вона, навпаки, поменшала наполовину. Кількість нащадків цих еміґрантів, звичайно, збільшилась, але для української спільноти вони в багатьох випадках – втрачені. Вижили тільки міцні духом, патріоти, вірні своєму народові, її культурі.

Самозрозуміло, що поступовий проґрес, коли він корисний, треба вітати. Проте в часи, коли процеси русифікації заполонили Україну, наслідки яких бачимо й сьогодні, й коли треба було протиставитись зовнішнім і внутрішнім антиукраїнським опонентам, тоді деякі наші проґресивісти ославляли лібералізм і не зважали на потребу втримати рідний Університет. Деякі з них, захоплені престижем впливових чужинецьких університетів, вірили, що влаштування при них науки українознавства уможливить громаді захищати українську науку та ширити правду про існуючі кривди українського народу.

Але не всі добрі ідеї вдається здійснити, а такий поділ ідеї не приніс користі рідному Університетові. Бо, внаслідок нездорових дискусій, появлялись неправдиві звинувачення УВУ, які треба було оправдувати, навіть публічно. Та це не дуже впливало на Товариства Алюмнів і Прихильників, метою яких було підтримати рідний науковий заклад.

Збіркова ініціятива Товариства Алюмнів і Прихильників УВУ в Нью Джерзі

Незважаючи на існуючі труднощі, голова ТАП в Нью Джерзі мґр Іван Буртик, при допомозі д-ра Володимира Гординського, випросили в десятьох визначних мистців одинадцять картин на льотерійну виграшку.

Картини були формлені в одне табльо, яке поміщене на кожному лотерейному жетоні однодолярової вартости, яких було видано 40 тисяч. Праця не була легкою, бо треба було адресувати їх ручно й вислати на знані нам адреси, до всіх держав у вільному світі, де живуть українці. Малознана, а може й перша такого роду акція, викликала в людей зацікавлення. Коротко, але дуже змістовно, про ціль і потребу льотерії, поінформував д-р Роман Голіят у своїй статті „Дар мистців на УВУ”. Він писав:

„В ювілейному році зродилась ідея — Ювілейної Фундації УВУ, яка постала б з одноразових індивідуальних датків. Фундація мала б бути тривалою, і основного капіталу не можна було б рухати. На біжучі видатки йшли б тільки відсотки. Висота Фундації повинна досягти 250,000 дол., але вже при 100, 000 дол. можна мати певні вигляди на утримання УВУ, якщо зважити, що УВУ має певні постійні вплати з університських оплат, із продажу книжок, від церкви та невеликих постійних дотацій.

Треба привітати жертвенність наших мистців, які подарували свої праці на Фонд Українського Вільного Університету. Іван Буртик, який започаткував цю акцію, отримав на розгравку картини слідуючих мистців: на жетоні поменшені картини № 1 і № 2 — Богдана Божемського; № 3 — Петра Холодного; № 4 — А. Грінченка; № 5 — Якова Гніздовського; № 6 — Святослава Гординського; № 7 — Любослава Гуцалюка; № 8 — Едварда Козака; № 9 — Галини Мазепи; № 10 — Леоніда Молодожанина; № 11 — Михайла Мороза. Заплянована акція ТАП в Пассейку, Нью Джерзі, розпродажу квитків для придбання фондів для УВУ вже розпочалася. До цієї акції найбільше труду вложив її ініціятор Іван Буртик, який безкоштовно виготовив листівку картин і 40,000 розгравкових квитків. Квитки в сумі 1 дол. можна було набути в місцевих ТАП як США, так і Канаді.

Розграш льотерей відбудеться 13 травня 1973 року в Українській Централі в Пассейку, Нью Джерзі”.

Слід згадати, що в десятимісячному процесі розпродажу ми одержали дуже багато дружніх, теплих, прихильних листів. Наприклад: „Посилаю вам 100 дол., робіть добру роботу, бийте большевиків, де їх болить, бо вони душать наш народ. Катерина”.

Але були також і деякі голоси, насичені злосливим сарказмом: „УВУ пережив себе, він повинен самозліквідуватись”. Як це говорив український Гарвард.

Розграш льотерій на картини відбувся, як і запляновано, під час забави, 13 травня 1973 року. Хоч через несприятливу погоду на захід не прибуло надто багато учасників, але льотерія все ж відбулася, а присутні залишилися дуже задоволеними. Для неприсутніх, що виграли картини, їх вислано поштою. Загальний прихід із льотерійної акції приніс 12,470 дол. Касове конто, хоч повільно, але зростало, й коли б не дошкульні фінансові проблеми Університету, які треба було покривати з наших ощадностей, запляновану суму фонду $100 тисяч можна було осягнути досить швидко.

Оформлення Фундації Українського Вільного Університету

Невдовзі після цього заходу, 19 травня 1973 року, за попереднім домовленням з Ректоратом, Делеґатурою та обома ТАП – Нью Йорку й Нью Джерзі, відбулися спільні поширені наради.

З уваги на вагомість цих нарад, подаю в цілості й без змін Комунікат до всієї української преси, який опрацював і вислав голова Делеґатури, проф. В. Лев.

“Пассейк, Нью Джерзі — 19 травня 1973 року. Тут відбулася нарада членів управи Товариства Алюмнів та Прихильників Українського Вільного Університету Стейту Нью Джерзі, представників управ такого ж Товариства із Стейту Нью Йорк та представників Делеґатури в ЗСА. На цій нараді, що відбулася в погодженні з Ректоратом УВУ, покликано до життя Комітет Фундації УВУ, української високої школи поза межами України. Осідок Комітету буде в Пассейку, Нью Джерзі. В плянах Комітету на найближче майбутнє підготувати з’їзд Алюмнів та Приятелів УВУ на осінь 1973 року, продовжувати збірку фондів для потреб УВУ, опрацьовувати проєкт статуту Фундації, що його схвалить з’їзд та зайнятися інкорпорацією Фундації.

На базі прийнятого Статуту Фундації, Міністерство Стейту Нью Джерзі в сімох розділах і десятьох підрозділах заінкорпорувало Фундацію Українського Вільного Університету під адресою тогочасного голови Івана Буртика, 214 іст, 6-та вулиця в Кліфтоні, Нью Джерзі. Першими директорами Фундації зареєстровано: Олександер Ничка, Галина Бобиляк, Петро Ґой, Ярослав Падох і Імре Кардашинець. Зареєстровано перших трьох мужів довір’я (Trustees), якими були: Іван Марченко, Іван Буртик і Євген Федоренко. Свідками Інкорпорації Чартеру, які підписали в присутності адвоката Нестора Л. Олесницького, були: Іван Марченко, Олександер Ничка, Галина Бобиляк, Євген Федоренко, Іван Буртик, Петро Ґой, Ярослав Падох і Імре Кардашинець”.

Згідно з рішенням цих нарад і пресовим комунікатом, слід вважати дату 19 травня 1973 року датою оформлення Фундації Українського Вільного Університету. Оформлену цього дня юридичну назву надалі вживалося в кореспонденції й пресових повідомленнях. Хоч вона ще не мала державного статусу неприбуткової інституції, але вже була леґальною і могла існувати й без цього статусу.

Ідея ректора — розмежувати діяльність Фундації від Т-ва Алюмнів — виявилась непрактичною, а то й неможливою, бо віддалені Товариства, через брак інформацій і людей до праці, не виконували своїх обов’язків. Також не оправдала себе ідея Ректорату й Делеґатури – творити по осередках філії Фундації, які існували майже три роки. Дублювання праці, сповільнення фінансових розчислень та ріст адміністративних витрат виявились зовсім непрактичними.

Тим часом, завдяки московським впливам у Німеччині, в процесі відновлення акредитації Університету, Баварський уряд заявив, що Університет без власного приватного приміщення далі не може існувати. То був неабиякий удар, що створив серйозну проблему як для Університету, так і для Фундації, яку самим нелегко було розв’язати. Посілість з вигідним приміщенням для ректора підшукати було неважко, але на його придбання, не враховуючи дотації Верховного Архиєпископа кардинала Йосифа Сліпого, було потрібно ще біля 350 тисяч долярів. Про таку суму навіть важко було й подумати. Тим більше, коли в тому часі мільйони важко запрацьованих українських грошей віддавалися найбагатшому чужинецькому університетові. Сподівання ректора, що громада сплатить таку суму, були ілюзією, бо ж ми не змогли зібрати на Фундацію і 100 тисяч дол.

Користаючись з приїзду ректора Янева, ще перед З’їздом, ТАП в Нью Джерзі влаштувало несподіванку 21 листопада 1973 року — в день 65-ліття його уродин. При вході до залі, чисельно зібрана громада із прибраним тортом та голосним “многоліттям” привітала розгубленого ректора. Через здивування та зворушення, мабуть вперше в житті, ректор не міг промовити слова. Проте, в короткому часі вияв його палких слів вдячности зворушив і присутніх. У результаті, під кінець його промови, присутні зложили понад 1,500 дол., що було великою радістю як для Ювілята, так і для Комітету.

З уваги на ряд складних питань, з ініціятиви Т-ва і Ректорату, скликано ширші наради, які відбулись 25 листопада 1973 року, в залі Українського Інституту в Нью Йорку. На прохання голови, проф. В. Лева, ректор В. Янів, після докладної інформації про УВУ, сказав: „Моєю цілеспрямованістю сьогодні є оформлення загальноамериканської Фундації УВУ та здобуття фондів на дім Університету, який на початку 1974 року буде вже нашою власністю”. Присутні з оваціями прийняли цю вістку й вислухали звіт голови Т-ва Івана Буртика, який поінформував за пророблені заходи для оформлення Фундації і створення Тимчасового Комітету Фундації, до якого увійшли ТАП стейтів Нью Джерзі і Нью Йорку. Про фінанси звітували д-р О. Ничка та інж. В.Бакалець. Після дискусії, на внесок ректора, уділено абсолюторію з признанням голові й Комітетові.

У відповідь на внесок проф. Падоха перевибрати цей самий склад Управи, який вже має досвід праці, слово взяв ректор В. Янів. Тут слід підкреслити цікаве явище, яке виникло на цьому З’їзді. Ректор був переконаний, що існуюче сповільнення фінансових приходів та брак ентузіязму до УВУ може оживити людина з великим громадським престижем на пості голови створеної Фундації. Щоб нікого не образити, він, у довшому розвитку своїх думок, прийшов до переконання, що такою особою є д-р Михайло Сосновський, і запропонував його на голову, а І. Буртика – на заступника, не міняючи решти членів Управи. Д-р Сосновський з місця дав відмову. Після довших взаємних переконань, З’їзд закінчився тим, що  д-р Сосновський не дав своєї згоди, і не було більше мови про решту складу Комітету. Отже, попередній Управі було уділено абсолюторію, але нової не вибрано, що, завдячуючи ректорові, можна було вважати як ліквідацію Управи Товариства.

Через кілька днів у пресовому репортажі ректора зі З’їзду з’явилась друга аномалія. Він подав, що Комітет Фундації очолив д-р Сосновський, хоч сам Сосновський, будучи редактором тоді щоденної газети „Свобода”, цього не помістив, а сенс статті зводився до того, що існують тільки Комітети стейтів Нью Джерзі і Нью Йорку. А далі слідувало: „З цією метою З’їзд визнав себе конституючим тілом постійної фундації УВУ й обрав підготовчий Комітет на базі дотепер діючого Комітету, який має увійти в контакт з Тов. Алюмнів і Прихильників УВУ в США та в порозумінні з ними покликати до життя управління Фундації УВУ. Водночас цей Комітет має за завдання опрацьовувати, в порозумінні з ректоратом УВУ, плян збіркової акції на терені США на потреби УВУ”.

Так закінчився репортаж, з якого не тільки громада, але й члени колишнього Комітету небагато що могли зрозуміти. Через тиждень, невдоволений таким станом справи, д-р Сосновський попросив на вужчі наради проф. В. Лева, д-ра П. Богданського, д-ра В. Гординського, інж. В. Бакальця і мґр-а І. Бурика, які відбулися в Пассейку, Н.Дж. Роз’яснивши свою позицію в ситуації, яка виникла на З’їзді, він поновно вніс резиґнацію – з пропозицією залишити такий склад Управи, як був перед З’їздом. І. Буртик вважав, що таке рішення юридично себе не оправдує, і не дав своєї згоди. Присутні також висловили свої думки, але справу розв’язати не вдалось.

Щоб оминути спростувань у пресі, що плянував зробити д-р Сосновський і що могло б дуже неґативно позначитись на подальшій праці, д-р Я. Падох заявив, що, в такому випадку, І. Буртик, як заступник голови, мусить виконувати працю до наступних Загальних Зборів. До однозгідного рішення, за винятком мого протесту, д-р Сосновський додав: „Я буду робити все, що мені буде доручено управою”. Так і було до наступних Загальних Зборів. Згадую про це тому, що цей епізод є мало кому відомим, а в історії Фундації повинна бути згадка, що, крім І. Буртика і д-ра П. Ґоя, хоч короткий час, головою „Тимчасової Управи Фундації” також був д-р М. Сосновський.

Таке узгіднене домовлення існувало до наступних Загальних Зборів, які відбулися напочатку січня 1974 року, в Пассейку, на яких головою поновно обрано мґр-а І. Буртика. Хоч Делеґатура у своїх повідомленнях називала головою д-ра Сосновського, жодних зауваг чи протестів не було. Цей невиразний стан не мав впливу на процеси праці Комітету. Проф. Падох працював над статутом, який був необхідністю для оформлення і зачартарування Фундації. Правним оформленням зайнявся адвокат Нестор Олесницький, а комітет працював над новим проєктом.

Для здобуття нових фондів, голова Буртик з інж. Бакальцем опрацьовували новий проєкт випуску п’яти тисяч “цеголок” на будівельний фонд — по 5, 10, 25 і 100 дол., прихід з яких мав покрити борг купленого дому.

За працею з висиланням листів із “цеголками” час проходив скоро. Напередодні отримання правного оформлення Фундації як неприбуткової інституції, в січні 1975 року відбулись Загальні Збори членів Фундації в Пассейку. Після звітів голови Буртика і фінансового д-ра Нички, Збори схвалили діяльність Управи та розглянули й затвердили Статут Фундації, підготовлений д-ром Падохом. До нового поширеного складу Управи ввійшли: голова — мґр І. Буртик, заступники — д-р Петро Ґой і д-р Іван Марченко, секретар Галина Бобиляк, касир д-р О. Ничка, фінансовий референт І.Рудакевич, пресові референти — д-р Перейма і мґр І. Кардашинець. Членами Управи також стали д-р Я. Падох, д-р П. Богданський, д-р Р. Ричок, мґр Т. Воляник та інж. В. Бакалець. Контрольна Комісія обрана в такому складі: д-р М. Сосновський, Ф. Вірстюк, проф. Е. Федоренко та д-р В. Душник.

У фінансовому звіті подано, що за минулий рік вислано на потреби УВУ 11,500 дол., не враховуючи прямих пожертв до УВУ. Яку суму напряму отримував УВУ за всі роки, Управа Т-ва не мала жодної інформації. Знаємо, що в загальному за час усіх збірок на потреби УВУ на терені США зібрано понад 70 тисяч долярів. З цього приводу в Комітеті були різні погляди, одні вважали, що не слід давати більше грошей, бо Фундація ніколи не осягне бажаної суми. Другі переконували, що Університетові треба допомогати, коли є потреба, бо, мовляв, чого варті ліки для пацієнта, коли він помре. І правдою було, що вже в усіх зверненнях ректора не було згадки про Фундацію, з якої університет повинен був отримувати тільки відсотки, а завжди говорилось тільки про потреби УВУ. Така діяльність ректора цілковито розбігалася з його таки ідеєю створення Фундації.

Наприклад, коли в наших закликах говорилося про створену єдину Фундацію, що має допомагати Університетові, то кілька днів пізніше в щоденнику „Америка” (від 21 січня 1975 року) появляється передова стаття під заголовком „Владика Кир Лостен очолив фонд УВУ”. Ось деякі уривки з тієї довгої статті. „У неділю, 16 січня 1975 року, на прохання ректора, оснувався комітет для допомоги УВУ під протекторатом Кир Василя Лостена. Комітет оформлено в такому складі: Кир Василь Лостен — голова, д-р Василь Пушкар — заступник, д-р Анна Власенко-Бойцун — секретар та д-р Володимир Карпинич — касир”. А далі проситься складати пожертви на фонд УВУ — до „Самопомочі” у Філядельфії. Що на це мала відповісти людям управа вже існуючої Фундації?

Надання Фундації УВУ статусу неприбуткової організації США

На такі та ряд інших питань треба було знайти відповідь, що саме стало однією з причин поїздки І. Буртика до УВУ в Мюнхені. Поїздка випала на час, коли відбувались наради Ректорату й Сенату, після яких відбулись наради із Проводом Товариства Прихильників УВУ в Німеччині та І. Буртиком. Після довших дискусій, написано узгіднене домовлення, яке було поміщене 20-го січня 1976 року в Бюлетені УВУ.

З уваги на вагомість документу взаємноправних відношень між УВУ й Фундацією, подаю це домовлення в цілості.

“Спільна постанова УВУ в Німеччині й Фундації УВУ в ЗДА.

1.  Фундація УВУ на терені ЗДА є членом Товариства Прихильників УВУ в Німеччині (із визнаними правами прилюдної ужиточности).

2.  Голова Фундації УВУ в ЗДА, або офіціяльний її Делеґат, має рівнорядне право голосу у всіх рішеннях Загальних Зборів Т-ва Прихильників УВУ у Німеччині.

3.  Капітал, який вплинув до УВУ через Фундацію УВУ в ЗДА із теренів ЗДА, буде записаний на реальність (нерухомість — ред.) УВУ, як капіталовклад Фундації.

4.  Всі громадяни з терену ЗДА, які вплатили найменше 100 дол. на УВУ з хвилини збіркової акції в часі Ювілейного Року УВУ, мають право бути членами Фундації.

5.  Ректорат підготовить спільно із Управою Фундації УВУ в ЗДА та з Управою Прихильників УВУ у Німеччині звернення до всіх Алюмнів та прихильників УВУ на терені ЗДА із закликом включитися всеціло в акцію збірки фондів на втримання і розбудову УВУ, як найстаршого та найповажнішого екзильного університету в світі, який здобув собі міжнародне визнання і є центром українознавчих студій у Вільному світі, що згромаджує кожнорічно вчених і студентів із цілої української діяспори.

6.  Спільна нарада визнала доцільність скликати якнайскоріше З’їзд Алюмнів та прихильників УВУ з терену ЗДА, що буде складатися із двох частин: а. Адміністративно-господарської та б. Наукової.

Підписали: І. Буртик, Г. Васькович, В. Дідович, В. Янів”.

(Примітка ред.: ЗДА — США, ЗСА).

 

Видані “цеголки” на купівлю дому УВУ не тільки давали приходи, але й поширювали інформацію та добре ім’я про Університет. А найважливішою подію було те, що після важких трудів і очікувань, 20 жовтня 1975 року, Федеральний Уряд Америки визнав Фундацію УВУ як неприбуткову інституцію з правами дії на цілу Америку. Це було великим успіхом Фундації, бо жертводавці вже мали право відчисляти суми своїх пожертв від федеральних податків.

„На базі прийнятого Статуту Фундації, Міністерство Стейту Нью Джерзі в сімох розділах і десятьох підрозділах заінкорпорувало Фундацію Українського Вільного Університету під адресою тогочасного голови Івана Буртика, 214 Іст, 6-та вулиця в Кліфтоні, Нью Джерзі. Першими директорами Фундації зареєстровано Олександра Ничку, Галину Бобиляк, Петра Ґоя, Ярослава Падоха та Імре Кардашинця. Зареєстровано перших трьох мужів довір’я (trustees), якими були Іван Марченко, Іван Буртик і Евген Федоренко. Свідками Інкорпорації Чартеру, який підписали в присутності адвоката Нестора Л. Олесницького, були Іван Марченко, Олександер Ничка, Галина Бобиляк, Евген Федоренко, Іван Буртик, Петро Ґой, Ярослав Падох та Імре Кардашинець”.

Не можливо описати радості з цих досягнень як Дирекції, так і всіх причетних людей, які допомагали в отриманні цих двох документів. Окрилені ентузіясти приготовлялись до Загальних Зборів, які запляновано спільно із Делеґатурою УВУ відбути скоріше — в день наукової конференції, присвяченої започаткуванню роковин Івана Франка.

Після наукової конференції, 8 листопада 1975 року, Загальні Збори відкрив голова Фундації Іван Буртик і попросив вшанувати хвилиною мовчанки померлих двох визначних членів Фундації – проф. Василя Стецюка і д-ра Михайла Сосновського. Загадкова смерть обох була болючою втратою як для громади, так і для Фундації. Ця таємничість залишилась нерозгаданою і по сьогодні. Перешкоджений іншими справами в Мюнхені, ректор В. Янів прибути не зміг, то Зборами провадила Президія в складі: голова – В. Лучків і почесні гості – проф. В.Лев, проф. Л. Рудницький і проф. І. Гвозда. Після вичерпних звітів цілорічної діяльности голови І. Буртика та членів Фундації, на пропозицію Контрольної Комісії – проф. Е. Федоренка й Ф. Вірстюка, Збори з признанням схвалили діяльність Управи.

Дякуючи членам за співпрацю, голова подякував представникові Філії Фундації в Баффало п. В. Шарванові, д-ві П. Івахову та проф. М. Лозі за їхню активну участь у збірковій акції. Окрему подяку він висловив проф. Я. Падохові за приготування статутуту Фундації та адвокатові Н. Олесницькому за безплатне й успішне правне полагодження Чартеру і визнання Фундації. Загальні Збори однозгідно схвалили новий Статут Фундації, який прочитав д-р Д. Боднарчук. На пропозицію голови Номінаційної Комісії д-ра П. Ґоя, обрано Управу в складі: голова — мґр Іван Буртик, заступники — д-р П. Ґой і д-р І. Марченко, секретарі — д-р Д.Боднарчук і мґр Галина Бобиляк, фінансовий – проф. І. Рудакевич та референти — проф. Л. Рудницький, проф. Е. Федоренко, д-р В.Лучків, мґр Т. Воляник, д-р М. Новосад та д-р О. Мороз. Контрольна Комісія обрана в складі: д-р П. Богданський, Франко Вірстюк, д-р Р.Ричок і проф. М. Чировський.

Це був перший склад правнооформленої й визнаної державою Управи Фундації Українського Вільного Університету, яка з ентузіязмом і багатими плянами вступила в 1976 рік. Цей рік позначується ширшим діяпазоном інформаційних засобів про ролю Фундації та значення високошкільних студій україністики в рідному університеті. Крім власних закликів, заходами Редакційної колеґії, очоленої д-ром В. Вергуном, в органі Братського Союзу „Народна Воля” щотижня появляється цілосторінковий „Бюлетень ФУВУ”, як згодом і в інших газетах.

Завдяки поширеним інформаціям, збільшувались приходи й зростало зацікавлення в людей. В численних листах, крім чеків, люди висловлювали свої ідеї та поради.

Незважаючи на важкі переходові фази Фундації, Дирекція зуміла отримати права на зменшення поштових оплат, що значно допомагало в поширенні контактів з громадою. У співдії з Делеґатурою УВУ та Шкільною Радою при УККА, вислано інформації і заклик до всіх шкіл українознавства, щоб підготовляли і висилали своїх випускників на дальші студії до УВУ. Дуже успішною була виставка видань УВУ на Фестивалі в „Ґарден Арт Сентер”, яку оглянуло біля 10 тисяч людей, і де було роздано понад 5 тисяч інформаційних листків про Фундацію. Щоб зарадити складному питанню старших людей, які, вмираючи, не залишили своїх заповітів, і щоб важко запрацьовані ними сотні тисяч долярів не потрапили до рук Совєтського Союзу, Дирекція, в порозумінні з українськими адвокатами, подала інформацію до преси, щоб звертались до них по безкоштовну інформацію. Слід згадати, що Фундація видала гарні позолочені членські посвідчення, та, на жаль, вони не прийнялись, бо багато хто відмовлявся, бо це їх зобов’язувало до кожнорічної членської вплати.

Перенесення осідку Фундації УВУ до Нью Йорку

Хоч чисельно склад членів Фундації був великим – три мужів довір’я, 15 членів дирекції, дев’ять членів Екзекутиви і п’ять членів Контрольної Комісії,  та, на жаль, більше половини з них не тільки не ставали до праці, але навіть не приходили на наради. Тому для активу ставало дедалі важче. Крім цього, в злученій Управі Фундації обох стейтів Нью Джерзі і Нью Йорку почала нуртувати думка перенести осідок Фундації до Нью Йорку. Прихильники цієї ідеї наголошували, що в світовому центрі будуть ліпші вигляди і більший престиж для Фундацій, ніж в малознаному Пассейку, в Нью Джерзі. Але опонентів цієї ідеї було більше, тому ще на рік фундація залишилась в Нью Джерзі. Одначе, правдою було, що заступник голови д-р Ґой,який жив у Нью Йорку, виявився дуже активним в приєднанні нових членів і придбанні фондів для Фундації. Чого не можна сказати за багатьох інших випусників Алюмнів, які, влаштувавшись на добрі праці, не відчували обов’язку допомагати своїй Альма Матер.

В тому, що не осягнуто повного розвитку нашого Університету, вина лягає також на велику частину нашої інтеліґенції, яка була схильною більше цінувати чужі здобутки й успіхи, ніж свої. Наприклад, у той час, коли мала група ідейних людей захищала свій Університет і правдивість вільної науки від комуністичних наклепів і тиску на урядові чинники тих держав, що сприяли українському університетові, коли звільняли наших професорів з університетів за їхні антикомуністичні виклади, в той час, завдяки інтенсивній пропаґанді нашої таки інтеліґенції, люди жертвували на чужі університети, що зменшувало приходи УВУ.

Слід наголосити, що в кінці 1940-их і в 1950-их роках слово „Україна” чи „українець” для американця, навіть інтеліґентного, було чимось чужим і незрозумілим. Найчастіше нас ідентифікували з Росією, а часом навіть не знали з чим. І це – не дивно, бо знання більшості американських істориків базувались на перекладах російської літератури, якої ніде не бракувало. На деяких мапах навіть не було позначено території України. Часто доводилось переконувати співрозмовників, що Україна — то не є Росія. Наприклад, на той час в „Енциклопедії Британіка” Україна ще не була зареєстрована під літерою „U”, а радше під „RSSR”, де й згадується про Україну як складову частину Совєтського Союзу. Зроблені з цього приводу протести до видавництва були безуспішними. Найбільшим парадоксом була ідея проф. Маґочія створити із жителів південно-західних земель України незалежну державу, бо, мовляв, лемки не є спорідненні з українцями. Проте завдяки інтенсивній діяльності повоєнної еміґрації, загальна обізнаність про Україну швидко зростала, а після Помаранчевої революції усім, навіть в Африці, про Україну вже є відомо.

1976 року Загальні Збори відбулися 25 листопада, після звітів та висловів признання Управі, її переобрано майже в тому самому складі. Першочерговістю Дирекції була збіркова акція фондів на сплату дому та власний фонд. Акція продовжувалась успішно, хоч треба було змагатися з різними труднощами. Нуртуюча ідея в Дирекції – перенести осідок Фундації до Нью Йорку – набирала в силі. І вже в другій половині 1977 року, хоч ще не було власного приміщення, офіційним місцем Фундації стало місто Нью Йорк, хоч практично все ще діялося на старій адресі. Нарешті рішено було переобрати нову Управу Фундації з меншим персоналом, до якої ввійшли: д-р Петро Ґой – голова, заступники – мґр Іван Буртик і д-р Василь Лучків, секретар – д-р Дмитро Боднарчук, фінансовий – д-р О. Ничка, члени Дирекції – проф. Л.Рудницький, д-р Е. Федоренко, інж. В. Бакалець, д-р О. Мороз та мґр Т. Воляник.

Заключні зауваги

Новообрана Управа на новому місці розробляла нові пляни діяльности, які збігалися з вимогами потреб часу. Можна вважати, що вся 30-річна діяльність алюмнів і приятелів УВУ, яка проходила різні фази, форми і назви – аж до оформлення визнаної Фундації, можна вважати частиною історії Фундації. Ще багато можна б розповісти про цей 30-річний період, але я обмежився згадками тільки про найважливіші епізоди та імена активістів цього переходового періоду розбудови і утримання єдиного українського еміґраційного університету в світі.

Беручи під увагу, що із засновників Фундації під сучасну пору залишились в живих тільки одиниці, вважаю необхідним висловити їм признання і всегромадську подяку за їхню наполегливу й невтомну працю, за їхню візію майбутности Університету, яким втішаються сьогодні їхні діти і вся наша спільнота. Я намагався згадати всі імена основоположників і піонерів цього великого й важкого проєкту української науки на еміґрації, та коли когось не згадав, то тільки через забуття, і за те прошу пробачення.

2005.

 

Top