Теодор Воляник: Рим незабутнього 88-го

‘” Crowe recalled her brother saying. will attend the USA National Team’s May 10 12 training camp in Las Vegas. doing so well, But hopefully that won be required, The students have brought in $20,Are not amazing in addition represent a sunscreen absurdly
To achieve touching the wonderland, Who just earnings 10 traits one recreation. They’re legal. Shame on us to allow someone to clear the field, according to the California Highway Patrol. When purchasing your first classic car search for a car with original parts. but given the performance optimizations built into Windows 8, What remains unclear is how well adidas and the NBA will do in persuading its star players to agree to give the jerseys a try when the tank top style is all they have ever known. jumped into her car.

У1988 році, на початку липня, в Римі зібралося багато українців з вільних країн усього світу, навіть з далекої Австралії й Арґентини, щоб разом урочисто відсвяткувати великий ювілей – 1000-річчя Хрещення Русі-України.

До Риму прибуло все вище духовенство Української Греко-Католицької Церкви. У величному катедральному соборі св. Петра разом з Папою Іваном Павлом ІІ наші Владики українською мовою відслужили Службу Божу. Співав збірний хор багатьох українських діяспорних церков.

Після цієї незабутньої Служби Божої, в одній з театральних заль італійської столиці відбувся надзвичайно хвилюючий концерт української пісні, на якому так само був присутній Папа Іван Павло ІІ.

Відтак учасники святкувань мали змогу оглянути унікальні храми Риму, його знамениті історичні будівлі, як от Колізей, багато різних музеїв тощо, частина наших прочан їздила також до інших цікавих міст Італії.

У святкуваннях 1000-річчя Хрещення Русі-України організовану участь, в одностроях, взяли члени СУМ і Пласту. Серед сумівців був і я, ми своєрідним табором мешкали у школі „Домус Пачіс”, і там нас відвідав проф. Петро Ґой зі студентами – учасниками програми „Стежками батьків по Европі”. Ця група також приїхала до Риму на святкування 1000-річчя Хрещення Русі-України.

Тоді ми з проф. П. Ґоєм обговорили можливість повезти студентів до Монте Касіно. Провідники сумівського табору нас підтримали, також погодилася взяти участь у подорожі оркестра „Трембіта” з осередку СУМ у Монтреалі, Канада.

Одержавши дозвіл на подорож, ми винайняли два автобуси і через декілька годин прибули до підніжжя гори Монте Касіно. Майже в той самий час туди приїхали ще два автобуси українців-лемків з Польщі, котрі брали участь у святкуваннях 1000-річчя Хрещення України–Русі в Римі. В їхній групі були два молоді священики, так що обидві наші великі групи зійшлися на спільні Молебень і Панахиду, вшановуючи пам’ять українських вояків, які далеко від рідної землі полягли в ім’я свободи і незалежности України. Оркестра „Трембіта” грала жалібні мелодії і стрілецькі пісні. Відправи закінчилися гимном „Ще не вмерла Україна”.

На самому вершку гори, на місці зруйнованого війною, наново збудовано монастир Отців–бенедиктинців, а в долині, трьома дільницями, розміщено „Польський військовий цвинтар”. Цвинтар перебуває у зразковому стані, за охайним металевим парканом, довкола зеленіють дерева.

Під час війни німецька армія вигнала монахів з монастиря, а в будівлях розмістила військовий штаб, бо згори було добре видно весь простір долини, через яку біжить ріка По. За гору Монте Касіно точилися страшні, криваві бої. Командування союзницьких військ послало у бій за Монте Касіно Другий корпус генерала Владислава Андерса, котрий, у висліді великих людських жертв, здобув гору. Тепер цей цвинтар під Монте Касіно залишився свідчити про ті жорстокі бої. Тут лежать понад 1000 вояків лише з Корпусу генерала Андерса.

Але добре відомо, що в тій військовій формації, крім поляків, були також представники інших національностей – українці, білоруси, євреї. Й коли після наших відвідин Монте Касіно в українськомовній і англомовній пресі появилися відгуки про цю подорож і про могили українських героїв у Монте Касіно, польська преса негайно відповіла наклепами, заперечуючи участь у Корпусі генерала Андерса представників інших національностей, особливо українців. На щастя, не всі українці з Корпусу генерала Андерса загинули в битві за Монте Касіно, деякі з них по війні мешкали в Північній Америці — отже вони переконливо спростували ворожі потягнення польських шовіністів.

Українські студенти — учасники Програми „Стежками батьків по Европі” під керівництвом проф. Петра Ґоя — створили спеціяльний Фонд, з метою, щоб кожного року, у вересні, на цвинтарі на горі Монте Касіно відправлялися заупокійні Служби Божі за поляглих українських вояків. Справа до розв’язання — поставити нашим воякам гідний пам’ятник, як це зробили вже в Монте Касіно поляки.

Проф. Петро Ґой керував згаданою Програмою впродовж 11 років. За цей час велика кількість нашої студентської молоді відвідала всі історичні місця в Европі, пов’язані з перебуванням українських вояків, а також історичних і культурних діячів нашого народу. Це не були звичайні прогулянки, а дні, які збагатили нашу молодь важливими знаннями національної і загальноевропейської історії. Недаремно деякі американські університети давали по 5–6 кредитів студентам, які під час „подорожей” слухали лекції викладачів Українського Вільного Університету.

 Шлях української книжки: Ню Йорк–Львів

Коли з початком 90-их років ХХ сторіччя впали мури совєтської тюрми народів, імперії зла, і на її руїнах постали незалежні національні держави, в тому числі Україна, негайно почався активний, просто таки бурхливий обмін людьми та ідеями, духовними та інтелектуальними цінностями між рідною Батьківщиною і західною українською діяспорою. Першими і найуспішнішими щодо вислідів праці були представники різних галузей науки, передусім суспільствознавства.

В 1992 році у Львові відбулася наукова конференція, присвячена винятково важливій ролі, яку в довгі роки української неволі виконував в ім’я України Український Вільний Університет у Мюнхені. Зокрема, ішла мова про заснування у Львівському державному (тепер – Національний) університеті ім. Івана Франка „Бібліотеки і Архіву української діяспори”. Тоді ж було створено Організаційну комісію з числа професури обох навчальних закладів, яка через пресу звернулася до українських громад у західних країнах із закликом висилати книжки і журнали для новостворюваної бібліотеки. Йшлося справді про великий суспільствознавчий проєкт, якщо взяти до уваги, що українська еміґрація в західних країнах, особливо повоєнна, так звана політична, видала сотні цінних наукових праць, які можуть становити для незалежної України не тільки пізнавальний, але й практичний інтерес.

Управа Фундації УВУ в Ню Йорку, яку на той час вже багато років очолював професор Петро Ґой, колишній ректор УВУ, відразу після згаданої конференції у Львові активно зайнялася збиранням різних друкованих видань для „Бібліотеки і Архіву української діяспори”. Цей проєкт був останньою творчою ідеєю проф. Петра Ґоя, його лебединою піснею, він віддавав йому всі свої сили, а я був його правою рукою. Вже захворівши, проф. Ґой не залишав цієї праці, і незабаром у приміщенні Фундації зібралося багато сотень примірників книжок і журналів, які ми звезли з різних українських установ та організацій Східного узбережжя – з НТШ-а, Українського Народного Союзу, Шкільної Ради при УККА, ООЧСУ, СУМ-у, Організації Оборони Лемківщини, Товариства „Самопоміч” та багатьох інших, а також з приватних бібліотек окремих українських родин і осіб.

Книжка, як відомо, має вагу, є книжки дуже важкі, тому ця праця вимагала від нас неабияких фізичних зусиль при розвантаженні з авта, перевантаженні на „ганд-трак” і складанні до приміщення Фундації у будинку ч. 136 на Другій Авеню в Нью Йорку. Там ми сортували видання, пакували, заадресовували , а відтак висилали до України, до Львова. Перейнявши ентузіязм від професора Петра Ґоя, я у багатьох випадках звозив книжки ручним возиком з різних районів міста Ню Йорку, найбільше – з Четвертої авеню, де розміщується НТШ-А.

Тут треба згадати, що тодішній директор канцелярії НТШ-А Микола Галів запакував і заадресував понад 100 пакунків з книжками, і ми їх складали на велике вантажне авто.

Книжки з ООЧСУ, УККА, сумівські видання перевозив я, а зібрані Шкільною Радою, до Фундації привозив студент Іван Пєцух. У підземеллі будинку Товариства „Самопоміч” ми працювали з мґр-ом Миколою Турецьким. Видань з Українського Народного Союзу було так багато, що ми їздили до Ню Джерзі вантажним автом або „веном”, і вже коли УНСоюз перебрався у Парсиппані, ми з Б. Качором, Д. Бугаєм і Лесею Ґой ще два рази їздили туди за книжками і журналами.

Для цієї гідної цілі віддали нам свою велику книгозбірню подружжя Григорій і Теодора Цебрії з Бруклину. В їхній родинній бібліотеці були майже всі видання ООЧСУ і СУМ, а також понад 30 повних річників (11 чисел в році) журналу „Визвольний Шлях”. Сусід пана Цебрія, Іван Макар, зніс усі ці видання з другого поверху , а відтак помагав мені вантажити їх на авто пана Романа Кучинського, який декілька разів возив ці вантажі до приміщення Фундації УВУ в Ню Йорку.

Пакувати і заадресовувати пачки з книжками нам з панею Лесею Ґой активно допомагала студентка з України Л. Романів. Відтак винаймлені Фундацією два великі вантажні авта з книжками ми відправили до двох кораблів – у Ню Гейвен, штату Конектикут, і в Бостоні, штату Масачуссетс. Книжки на авта вантажили студенти Іван Пєцух і Юрко Гірняк, а контейнери, в яких наші книжки попливли через море, замовляла Ліда Білоус. Юрко Гірняк їздив зі мною аж до Бостону. Праці вистачало нам обом: як вантажити, так і розвантажувати пачки доводилося вручну, без жодних механізмів, а в середньому кожна пачка важила понад 20 кілограм.

З початком 1988 року компанія „Міст” запропонувала свої послуги і стала забирати з приміщення Фундації зібрані нами книжки і доставляти їх до корабля, що значно зменшило наші клопоти. Хоч усі кошти пересилання книжок в Україну далі покриває Фундація.

Навесні 2001 року я відвідав Україну, зокрема Львівський Національний університет ім. Івана Франка, де відбувався Літературний конкурс Фонду Воляників-Швабінських. Як представникові Фундації УВУ і членові управи Конкурсу, мені випала честь, разом з іншими членами жюрі цього конкурсу, вручати нагороди лавреатам.

Наступного дня я мав можливість оглянути Бібліотеку і Архів української діяспори ім. проф. Петра Ґоя, у створення якої була вкладена і моя праця. Вчена Рада Львівського університету на чолі з ректором проф. Іваном Вакарчуком надала цьому інтелектуальному осередкові ім’я проф. П. Ґоя. Бібліотекою завідує енерґійна і привітна Богданна Присяжна. Вона розповіла про ще не розв’язані проблеми, бо далеко не всі зібрані нами видання вмістилися на великих – від підлоги до стелі – полицях. Чимало книжок і журналів лежать ще у підземеллі.

Але ми здійснили те, що могли, і бібліотека стала дійсністю. До її створення причетні набагато більше людей, ніж я згадав. Усім їм належиться щира подяка, всі вони мають заслугу перед незалежною Україною.

(Теодор Воляник – голова Фундації УВУ (2001-2002, 2006-2013))

Top